Наприкінці минулого століття на честь ювілею з дня народжен­ня Миколі Миклухо-Маклаю було встановлено пам'ятник у Сіднеї. Відомого всьому світові науковця на його батьківщині майже не знають. Росія вважає його великим петербуржцем і нащадком шотландського офіцера. А насправді Микола Миколайович — пра­правнук Тараса Бульби, онук Ґете і племінник Міцкевича. Він сам вважав себе німцем, поляком і українцем одночасно. У валізці за­вжди возив «Фауста» і «Кобзаря». Через вільнодумство Миклухо- Маклай не закінчив у Росії навіть гімназії, але став випускником кількох європейських університетів.

В його постаті було щось сильне, сміливе, енергійне, шляхетне. Можливо, це й зачарувало доньку губернатора південних колоній Великої Британії Марго Обертсон. Вона відказала багатьом знат­ним вельможам після смерті свого першого чоловіка, але перед бо­родатим Маклаєм та його козацькою харизмою не встояла.

У листі, який було написано в Єгипті, Микола освідчився в ко­ханні й попросив її руки. Батьки Маргарет поставили для вченого нереальну умову: отримати дозвіл на одруження за протестант­ським обрядом в самого государя-імператора. Микола виконав цю вимогу, і одружився з коханою жінкою.

Про відчайдушність Миклухи-Маклая ширилися легенди. Ма­троси корабля «Витязь» із жахом спостерігали, як він вийшов без охорони на берег Нової Гвінеї. Папуаси почали обстрілювати Миколу з луків і кидати списи, а він байдуже позіхнув, роз­шнурував черевики й ліг спати посеред роззлючених людожерів. Дикуни свято вірили, що Маклай міг спалити море, викликати чи зупинити дощ.

Не маючи змоги утримувати сім'ю вАвстралії, Маклай забрав їх до Петербурга. До Росії науковець також привіз унікальні анато­мічні та зоологічні колекції, які зібрав за два десятиліття мандрів. Але на батьківщині його праця виявилася нікому не потрібною. В останні роки свого життя вчений їздив в українське родинне по- містя Малин, де активно вивчав побут і звичаї поліщуків, а також загальну будову тіла українців. У квітні 1888-го року Маклай по­мер у петербурзькій лікарні.

Дружина Маргарита прагнула закінчити працю чоловіка. Більшість його матеріалів і колекцій вона передала Російському географічному товариству, а виїхавши в Австралію, активно спів­працювала з професором Богдановим, який публікував роботи Миклухо-Маклая.